мов від вовка. Круг Параскіци зробилось так просторо, що навіть попадя могла б їй позаздрити. Але той простір тільки додав жалю дівчині, і вона, щоб не бачити людей, опустилась навколішки з благанням до Бога — Бога доброго, милосерного, який бачить усі кривди людські, знає й ненависть. Параскіца ревно молилась, а навкруги її хвилювалась зацікавлена та наелєктризована юрба. Надаремне молоденький, чорнявий піп виявляв усю красу свого мягкого голосу, надаремне вкладав він так багато почуття у свої вигуки: його вірних парафіян цікавило зовсім не те. Всі очікували чогось незвичайного і коли стежили за Службою Божою, то лиш на те, аби не пропустити »Іже херувими«. Тоді мало статись те, чого всі з таким напруженням чекали, мала обявитись відьма собачим виттям та гавканням. В церкві було душно. Така церква не могла вмістити так багато парафіян, люди тіснилися, щільно пристаючи оди до одного, і формувалося одно велике тіло, гаряче, пітне, дихаюче сотнями ротів. Гарячий людський віддих, змішаний з димом ладану та чадом свічок, сірим туманом висів над головами і здавалося, що тут душну наелєктризовану атмосферу ось-ось перетне блискавка, вдарить грім і струсне стіни своїм могутнім гуркотом. Отож, коли час наближався до »херувимської«, очі розгорілись сильніше, неспокій зростав, вязи боліли, бо треба було дивитись через голови сусідів, гнітив навіть. Далі трудно було витримати. Та от все стихло, як перед бурею і крилос торжественно, спочатку тихо, а далі все дужчаючи загудів: »Іже херувими«. Люди стрепенулись. На лиця вдарив наче холодний вітрець. Обличчя витяглися зблідлі, а очі, цілі сотки очей впилися
