в Параскіцу. Параскіца стояла навколішках і молилася. Вона сама, благаюча та протестуюча проти людської несправедливости, вона сама несвідомо чекала моменту, коли співатимуть »херувимську«. І от, як тільки розлягся тихий а величній хор, важке, пекуче покотилося їй під горло і прохалось на верх роздираючим криком. Жах обхопив Параскіцу й обляв холодним потом. Вона ледви здержала той крик. Вона конвульсійним рухом поклала на себе великий хрест і вдарила поклона, стискаючи міцно руки. Невже — правда? А люди ждали. Без найменшого руху, з затамованим віддихом, затопивши палаючий зір у лежачу долі відьму. Тим часом »херувимська« минала, як літня ніч. Морок щез і світло свідомости, що нічого таки не сталося незвичайного, прикро вразило напружену масу. Ще хвилину люди стояли тихо, немов не вірячи в розчарування, немов чогось ще сподіваючись. Але все було, як і перед хвилею: Параскіца хрестилась та била поклони, а на обличчях оточаючої її жіноти малювався кислий вираз. Юрба ворухнулась, пробудилась від сну, незадоволена та роздратована. Немов досада взяла на Параскіцу, що завела їх в сподіванках.
Дехто зараз же вийшов з церкви на свіже повітря. Йоч був в ажітації та щось з гарячковістю шептав свойому сусідові. Він зирнув на свою жінку; та, засоромлена, здивована, зносила очі догори, немов питаючись у Бога, що ж це таке сталося?
Служба Божа скінчилась. Люди поспішно виходили з церкви. Дехто жалів Параскіцу, уважажаючи її офірою поговорів. Матуша-Прохіра була ні в тих, ні в сих. Вона ж сама дала раду, вона ж роздзвонила по світу і тепер з того всього нічого не вийшло. Зате Йоч Галчан тріюфував.
