ди щось підкочується, лізе з горла і так хочеться крикнути дико, не своїм голосом. Що воно таке? Звідки взялося таке чудне бажання? Це питання вже кілька день морочить її, не дає спокою. З тої памятної неділі з нею часто буває таке, вона почуває в собі щось досі невідоме. Почне молитися — і не може: якась сила душить за горло, проситься з грудей божевільним криком. А то видається, що вона стала легкою, такою легкою, як пірїнка, от-от здійметься угору й полетить кудись та накоїть лиха. І все кортить зробити щось лихе, погане. Наприклад: полетіти до Прохіри, сісти на її корову, крикнути і лупцюючи її босими ногами, нестись з розпущеними косами в скаженій гонитві, аж поки налякана худоба не випустить з себе духу… Або поробити щось Маріцці… Перекинути її, наприклад, у сучку… худу, миршаву, з підібганим хвостом сучку… Вона до хати, до страви, холодна й голодна, а її відти: »Циба!.... А не підеш погана!…« Вона до Тодороки, а він її ногою в бік: »Циба, собака…« Вона це може зробити, почуває в собі силу. Але, Господи, що — вона? Невже люди говорять правду? Невже вона… відьма?… — Ні… ні, — здрігується Параскіца і протирає очі, бажаючи одігнати від себе ті чудні образи й думки. Це вона розпускається, це лихий »дрозку« підступає до неї, бо вона тепер не молиться, бо вона забула тепер Бога. Параскіца хреститься, скупчує увагу, і здіймаючи очі до зоряного неба, побожно приказує: »Тати апостру, каре єша шієрші ла поминд…«
Зза гори випливає місяць, наче визволяється з чорної хмари, що залягла крайнебо. Срібний світ тихо підбірається до виноградника, залазить між кущі, падає на китяги. Звірячі черепи на кіл-
