ках побіліли і кинули поза себе довгі, рогаті тіні. Виноградний ліст вирізується з темряви й ніжно тремтить разом з тонким вусиком у місячному сяйві.
Параскіца не кінчає молитви. Їй видавалось, що он той баранячий череп, білий як сніг, моргнув на неї своїм порожнім, витекшим оком. Параскіца напружла зір. Ні, нічого. Вона знову зняла очі до неба, проказуючи молитву, коли з правого боку щось мигнуло. Параскіца зирнула вправо. Там, на довгій тичці, хиталась біла рогата голова корови і виразно всміхалась до Параскіци. Параскіца завмерла. Коровячий череп усе всіхався лукаво до неї, вирячившись своїми очима-дірами. Параскіца почула мурашки за спиною…
Щось шелеснуло. Вона, сполохана, обернулась у той бік, але там нічого не було, лиш місячний промінь, мов біла велитенська рука, простягся під кущами до винограду. Параскіца тремтіла і боялась знову стрінутися очима з порозвішаними по винограднику черепами, хоч її так і тягло щось зиркнути в той бік, де, вона знала, висіла кінська голова, та вона не насмілювалась. Раптом вона почула, що за плечима в неї щось стоїть. Мов обмерла, скрутнулась вона на місці, знявшись на ноги, і стрілась очима з тою кінською головою, на яку боялась глянути. Кінська голова спокійно висіла на кілку, сліпуче біліючи проти місяця, і мала зовсім невеселий вигляд. Проте Параскіцу обняв холодний страх перед тим, що, їй здавалося, мало ось-ось статися і гнітило її великим передчуттям.
І білі черепи, такі лячні нині, і чорні холодні кущі з покрученими лозами, і місячний світ, що мов велитенські руки білого страховища простя-
