— Починається… — думав Хома, — оце він саме починається той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, — час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину…
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а цього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо цього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур — толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а цього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв, та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно; жита усього було девять мірок… Коли б же хоч тих девять мірок змолоти — усе було б хліба на якийсь там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже над тим хлібом трусилися, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марне, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де було борошно, самий пилочок біліє на споді, може змете баба на галушки.
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, як би заробіток! А тут, як на лихо, й заробити ніде. Покликали його раз на двору дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку, — і за те спасибі, коли б частіше кликали!… А хліб же тепер — не дай Господи — дорогий; не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…
— А йди вечеряти, старий! — перепинила Хима гіркі Хомині думи й поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилася над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплю-
