ПЯТИЗЛОТНИК
Смерклося. Рожевий на заході край неба мяким блиском осявав морозне повітря останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалося з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослончику, підкладала солому в грубу. Веселе полумя жваво стрибало по соломі, осявало старе борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. В хаті було тихо, тільки солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під плотом.
— Старий!
— Тихо.
— Хомо! — голосніше обізвалася Хима.
— А-гов!
З-за грубки почулася шамотня.
— Я оце сижу, — почала Хима, — та й думаю, що в нас борошно минулося. Тільки в нас хліба, що на полиці…
— І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Возьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?…
Зима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі хоч нарізно, та все про одне думали; свій хліб минувся, а купувати — ні за що.
