А Хома не довго читав. Гіркі думи та трівога не давали йому спокою: він закрив книжку й задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити — ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба годі обійтися… Ця думка муляла йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома увесь день ходив, як зварений, не находив собі місця.
І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж журилася тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…
Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертався на всі боки та мов промовляв: »Подивіться на мене, який я малий: нема чого й кусати; та ще й останній«… Порожня діжка з борошна переверталася догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї.
Не витримав Хома.
— Химо, ти спиш? — поспитав він з печі.
— Не сплю… а чого там?
— Та, бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд борошна.
— А за що ж ти братимеш? Жид набір не дасть…
— Набір не дасть… та я думаю… і на віщо ти ховаєш того пятизлотника? Доложив би трохи, а може б почекав решту, от і був би пуд муки…
Хима аж скочила на полу, мов опечена.
— Не дам!… і в голові собі не покладай!… Зроду не дам!… Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а пятизлотника не дам!… Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!…
