— Ховай, бабо, ховай! заховаєш лихий знає кому! А тут аж шкура на голові болить від думок!…
Хома був сердитий, — він довго перевертався на печі та все бурчав щось сердитим голосом.
Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її пятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати тільки коханій унучці, — міг би перейти в жидівські руки.
І вже не думка про хліб, а про той пятизлотник не давала Химі спати. Не спав і Хома через »білі гроші«.
Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже днів харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив, як ніч, нічого й не говорив до Хоми; мовчала й Хима, та думки їх близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалося, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в його на думці… А Хомі довідне було звісно, що робиться в душі у старої, мов він заглядав туди. І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.
— Господи, — думав Хома, — коли б хто заглянув у хату, може б мені трохи полегшало, як би почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…
Але ця думка зараз налякала його; тут самим нічого їсти, а борони Боже, трапиться гість, тоді чим приймай, ще й сорому наберешся… Та химерна доля мабуть підслухала бажання Хомине й не дала йому довго міркувати над тим, як зявиться гість, чи ні, бо двері рипнули й гість став на порозі.
