можна пустити без чарки… Винеси мерщій пятизлотника, я духом примчу горілку, що й здачу тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так.
— Це смерть моя, не чоловік! І чого ти напосівся на того пятизлотника? Казала не дам — і не дам, і край!… Хоч забий мене оттут — не дам!…
— Дай, кажу!
— Не дам!
— Дай!
— Не дам, не дам і не дам!…
— Пху, сатано!…
Хома плюнув і хрюпнувши дверима, вийшов на двір. Злість поняла його серце, йому було досадно й на жінку і на того пятизлотника… А вернутись без горілки ніяким побитом не можна… На щастя трапився кум і позичив на півкварти.
Стара зварила бараболі й так-сяк прийняли свата. Пятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди між чоловіком та жінкою… Хома ніяк не міг убгати собі в голову, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші — невеликі, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну дірку в господарській потребі.
Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми »білими грішми«, вона так звикла до своєї мрії подарувати пятизлотник унучці, що намагання Хомині видати пятизлотник на що інше — дратували її, гнівили несказано…
На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав; кожному цього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида — так, без великої надії, памятаючи приказу: »тільки в мене рідні, що жиди одні«, але й жид не дав: »багато, — каже — набрали
