Хома не знав, в яких це сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять; він тільки чув, що вони голодні, і його ввижалася сила годоних, змарнілих, сумних людей, що з туги та з голоду мало не гавкають, як пси, і ні звідки поради немає бідолашним…
— Виставили в церкві карнавку, — подумав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних, що змога, так що ж — дай, голоде, хліба!…
Хима лежала на полу, розплющивши очі, — і в її голові снувалися думи. »Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим пятизлотником. Намігся в одно: дай та й дай… Та що з тих грошей! Не надовго й вистарчить, треба картопею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А в тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть і картоплі немає?… От десь горе! Ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сімя велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися… Як би ближче, дала б з мірку картоплі… з щирої душі допомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється«… Перед очима Химиними промувалися картини одна одної сумніші, одна одної страшніші, і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими людьми… »А може… і в голові її промайнула думка. — Ні, ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю… — Не дам, то не моє, то не моє, то внуччине… А може…« — Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухувалася, що скаже серце, як погодиться з думкою.
— Господи! — думав Хома, — чого ті голодні усе ввижаються мені сьогодні? Може це мана яка?
