Воно годилося б допомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочка… Кортить мене сказати щось жінці, так боюся… вона вже й так лиха на мене за того пятизлотника… А може сказати?
— Химо! — насмілився Хома, — ти спиш?
— Ні, чогось мене сон не бере.
— І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються з тих країв, де голод…
— Це справді! Й мені вони з думки не сходять. Мабуть горюють там, бідолашні…
— А то ж! Знаєш що, Химо… Я думаю…
— Про пятизлотника?
— Еге ж… як би нам його… теє… в карнавку.
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калаталось його серце, бо він трохи налякався своєї сміливости.
— Віддамо… як має піти на що інше — хай лучше йде на голодних… Завтра віднесу до церкви.
— Оттак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, — зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з пятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як ока, і знов загорнула. Її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона швидше підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
Після Служби Божої Хима наблизилася до карнавки, нешвидко добула з ганчірки пятизлотника, потримала його в руці й кинула в карнавку.
— Цок!
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук »білих грошей« лунав
