НА ВИНОГРАДНИКУ
Замфір Нерон, ставний трицятьлітний молдувян, допив з глиняного глечика решту вина і встав ізза стола. З усмішкою задоволення від святного обіду, що грала на червоному, загрітому стравою та вином, обличчю, він звернувся до жінки:
— Порайся швидше, Маріоро, бо поїдемо на виноградник, а я тим часом запряжу коні.
— Добре, — відповіла молодиця, поправляючи широке мідяне наруччя, що саме розщібнулося на її темній, немов спижовій руці.
Але не встигла вона ще защібнути наруччя, як почула, що круглий, на пів аршина заввишки, стіл »мас« звалився їй на коліна, а посуда з бряскотом розкотилася по сінях, де задля хатньої духоти звичайно обідають у літку молдувяни.
— Помалу ви, потерчата! — скрикнула налякана Маріора, притримуючи стіл рукою.
Винуватці тої катастрофи — два хлопчики літ сьоми-восьми та пятиліток дівчинка — наче не чули сердитого материнського поклику. З іскрами радости у чорних оченятах, з веселим покликом: »Їдемо, їдемо, на виноградник їдемо!« вони зірвались ізза стола та покопотіли за батьком до стайні, вимахуючи недоїдженими грудками мамалиґи.
— Це кара Божа ті діти! — вибухнула Маріора, збіраючи розкидану по сінях посуду. — Ви не
