їсте, мош-Діма, — раптом звернулася вона до сивого, аж білого діда, чоловікового батька, що сидів за столом, безпритомно усміхаючись сивими мутними очима.
— Ні, спасибі, я наївся, — тихо відповів мош-Діма, піднімаючи з долівки перекинутого глечика.
Молодиця заметушилась: позбірала посуду, внесла до хати решту мамалиґи, витерла триногий мас та поставила його боком під стіну.
Зробивши в хаті лад, Маріора перед дзеркалом обсмикнула рівні широкі рукави тонкої бомбакової сорочки, що з кожним рухом відкривали її спижові руки з мідяними та скляними наруччями, поправила здоровий золотий дукач на шиї та глянула на свою коротеньку корсетку зі шнуровицями, наче міркуючи, чи не треба взяти чого теплішого в дорогу. Але червневе сонце, снопом цілим глянувши в закратоване вікно, пригадало їй, що на дворі спека, а на тій спеці чекає, певно, на неї чоловік із запряженими кіньми. Маріора вийшла з хати та глянула зпід долоні в сторону повітки.
За хвилину затарохкотіли колеса і Замфір, ледви здержуючи гарячі коні, заїхав під хату новим, на залізних осях, мальованим возом — »каруцою«. З зеленого васага виглядали щасливі обличчя дітвори.
Маріора сіла — і коні, зігнувши від натягнених віжок шиї, помчались улицею, збираючи цілу хмару куряви. Собаки вибігали з дворів, зі скаженою гавкотнею бігли за каруцою, кидались коням під ноги. Причепурені — була неділя — молдувяни придивлялись зпід долоні до Замфірової підводи, поцмокуючи з задоволення.
І справді любо глянути на ставну постать Замфірову, з гордим як у римського патриція обличчям, з міцним станом тісно обхопленим золотом
