мережаним »іліком«, що відкриває широкі рукави білої сорочки, зпід якої видно кремезні з грубими від напруги жилами руки. Блискучі чорні очі Замфірові, його довгасте повне обличчя, облямоване низько стриженою чорною бородою — так і світяться задоволенням, так і сіяють гордощами, наче звіщають мирові, що Замфір тепер справжній господар, не згірш від других. Оцими самими руками, якими натягає тепер ремінні віжки, заробив він увесь статок, все те, що зрівнало його з першими господарями, чому тепер не один заздрить. Тому то так згорда й поглядає він на стрічних, так весело посвистує на свої ситі у ремінних шорах коні, що, вилискуючи чорною шерстю та круто вигнувши шиї, легко, мов перце яке, несуть здорову каруцу поміж очеретяними тинами вузької вулиці.
Минуло село. Замфір ступою поїхав берегом Прута. Тут глянув на нього зза річки широкий простір зелених плавнів, замріли в долині закордонні села. На румунськім боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно. Біла хоругва на щоглі тріпалась у повітрі, полискуючи до сонця. Високий, засмалений стерник у червонім фезі налягав на стерно. Біля нього сидів білий кудлатий пес і дивився на беріг. Вище, в далекім коліні річки, під кріслатими вербами, тихо посувались за водою плоти, наче низка чорних остірвців на блакитній поверхні річки. Вітер доносив звідти уривки жвавої коломийки, якою розважалися на чужині плотарі-галичани.
Діти помітили на судні собаку і висунулись із васага.
— Мамо… мамо!… а гляньте, який гарний песик! На цю-цю! на!
— На місце! — скрикнув ураз батько, обернувшись до дітей.
