Ізза гори саме виїхав віз, наладований жінками та дітворою, і нагнав Замфіра. Молдувяни замінялись поглядом — і вмить, немов зрозумівши один одного, підскочили на місці, пустили важки, гукнули на коней… Коні, почувши волю, шарпнулись із копита, витяглися — і помчали стрілою на випередки, згинувши незабаром у густій хмарі куряви. Лиш інколи, як сильніший повів вітру відносив на бік куряву, видно було оддалік дві каруци, одну ближче, другу далі, що хиталися з боку на бік від скаженого гону…
Дітвора вчепилась ручками за васаг… Чорні очиці блищать щастям… Ах, так добре, захоплює дух, летиш, здається, кудись далеко, відірвавшись від землі… Верби, садки, тори наче женуться назад у село, наче кружаться, обхоплені якимсь шаленим коловоротом… Мама сміється з задоволення, тато, той добрий »тати́ка«, раз-ураз підплигує вимахуючи рукою та мов вітрилом на щоглі має білим рукавом сорочки… Коні повитягались, як змиї, запінились, а не даються випередити, хоч задня підвода вже близько, от-от черкнеться кіньми передніх коліс… Ні, таки наші взяли гору, таки ми попереду… Ті вже далеко, спиняють коні…
Замфір стягнув віжки, коні зменшили біг, а врешті стали. Замфір витер рукавом упріте чоло, скочив з каруци і з виразом гордощів на розпаленому гоном виду поплескав гарячих коників по шиї.
Приїхали.
За хвилину діти з галасом вскочили у виноградник, випереджаючи матір. Замфір розпряг коні і пустив на пашу попід садом.
Зараз від дороги, загороджений очеретяним тином, починався Замфірів виноградник. Розкішні
