нею. Плигнула через рівчак, у город Митрихи — я за нею. Дух з мене випірає, капці погубила, та от-от дожену. Женемо просто на ваш виноград. Добігли до тину, а вона хвіст під себе, осіла на задні ноги, та й плиг через тин… а я тоді зверха дійницею, так і поперла. Ну, тепер амінь… Глянула через тин, а її, мої сусідоньки, і слід пропав, здиміла. Тільки моя дійниця висить на кущі, а коло нього стоїть ваша Параскіца…
— Наша Параскіца? — скрикнули разом господарі.
— Еге, ваша Параскіца… волосся розкуйовджене, листя винограду в косах… витріщила на мене очі, аж мене мороз вхопив за плечі. Валєв, ще й досі не одійду від жаху…
Прохіра замовкла. Вона лиш відсапувалась.
Мовчали і Йон з Маріццою. Усім стало ніяково, немов над усіма звисла якась невиповідима думка, щось таке, чого не можна назвати, бо не воно само, а лиш неясна тінь його мигнула в цей мент.
Йон дивився розгубленим поглядом, на Маріцциному обличчю блукав якийсь загадковий усміх.
Потому всі разом заговорили. Пригадували прикмети, з яких можна пізнати відьму, перебірали всі способи на неї, оповідали пригоди — свої й чужі, — з яких фіґурували відьми та всяка нечисть, давали Прохірі ради. Маріцца розходилась. Вона зняла руки вгору і клялася, що бувши на місці Прохіриному, знайшла б таки відьму, хоч би довелось головою наложити.
Прохіра значно заспоїлась, говорила голосно й авторитетно, хоч часом і помітно було, що її щось мучило, щось прохалося на верх і, невимовлене, мусіло ховатися за прикушеним язиком. Бу-
