теплом з піддашя, а з-під білих ряден почулося сонне сопіння та храпіння. — „Котре — Ґашіца?“ — питав себе Йон, водячи очима по рядкові закутаних фігур… „Мабуть ця“ — рішив він урешті… Рука його злегенька посунулась по закутаному тілі, намацала лікоть, плече… і раптом наткнулась на шершаву колючу бороду.
— А-а-а! — почулося рівночасно сонне бурчання.
Йон так і скаменів, так і закляк з протягненою над бородою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.
Йон, як тінь, посунув далі. Чиясь маленька нога виткнулась з-під рядна. „Ні, це знов не Ґашіца“… Вже на кінці призьби пізнав Йон Ґашіцу по чорних косах, що вибились з-під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки.
— Ґашіце!.. Ґашіце!.. — пошепки кликав він її, злегенька сіпаючи за плече. Але дівчина спала, як забита.
— Ґашіце, прокинься… то я — Йон…
Ґашіца повела неспокійно головою, раптом схопилась і сіла на призьбі, протираючи очі кулаком.
— Ґашіце, — благав Йон, — ходім звідсіль в садок чи куди…
Ґашіца відвела від очей кулак, глянула на Йона і вжахнулась.
— Ти чого прийшов? Тікай зараз… почують…
— Не почують, — шепотів парубок і потяг її за причілок.
— Я казав, що прийду, от і прийшов, — потішав він Ґашіцу, держачи її за руку, й оповів їй, як наколов собі руку батьковою бородою.
Ґашіца дивувалась його сміливости та сміялась.
