до них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими розмовами не помітили навіть, як наблизилась північ. Йон поклав рушити на село. Він звернувся до парубків з проханням доглянути його коні, обіцяючи за це око вина. Охочих до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в одному лейбику подався на гору, до села.
В селі саме розпіялись півні, коли Йон наблизився до вітряків. Він звільнив ходу.
Село спало. Хати ледве сіріли в темряві ночі, контури розпливались. Щось нагадувало кладовище з його тишею, таємничістю, надмогильними хрестами.
Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, взуті в постоли, по м'ягкому килимові пилу.
Але ось уже журавель від колодязя… ось і паркан чорніє. Йон на-вшпиньках підійшов під паркан, перегнувся і заглянув у двір. Темно. Тільки на широкій призьбі біліє щось… рядна певно, під якими спить покотом ціла родина. Йон винісся на руках, перегнувся, налігши грудьми на паркан, і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нині вулицею, і зупинився, вагаючись. Але треба було на щось зважитись. Йон звівся на-вшпиньки, подався толубом наперед і тихо, мов кіт, посунув до призьби… От він уже на середині двору… ще трохи… „Але що то чорніє? певне собака?“ — подумав він і зупинивсь, затаївши дух. — „Ні, то не пес, а колода, кинута серед двору“. Йон посунув далі і мало-мало не наступив на собаку, що, звернувшись калачиком, спала під хатою. Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло
