Холод пізньої нічної доби обгорнув дівчину. Вона тремтіла й плакала, а звідкись з глибини, з самого споду серця, здіймався голос, потішаючи її…
— А може прийде?… а може прийде?…
Вже над світом — змучена, змерзла й зневірена — повернула Ґашіца додому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмовитись з ним по щирости, до краю…
Йон, чуючи свою провину, уникав Ґашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопи на поле й не помітив, як Ґашіца ззаду стрибнула на віз і причаїлась. Вже коли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Ґашіца присунулась до Йона та торкнула його. Парубок вжахнувся, несподівано побачивши її.
— Ти як тут опинилась?… Чого?…
— Чого?… Того, що годі вже сподіватися, поки сам прийдеш… Коли старостів пришлеш?
Голос Ґашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтів, що Йон не дочув.
— Що?
— Коли старостів пришлеш? — скрикнула Ґашіца раздратовано в саме ухо Йонові.
Йон припинив трохи коні.
— Не пришлю… — відрізав він рішучо.
— То так?… А за сором мій чим заплатиш?…
— Батько не велить дружитися… — крутив парубок, дивлячись кудись у бік.
— То тепер ти батьком забиваєш мені баки?… А тоді?… А це що?… — враз скрикнула Ґашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домніки. — То кохати носату Домніку батько дозволяє?… Га?…
