певне він… Ні, то хтось инший пройшов стежкою у село… Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватання… годі дурити її… Здається, Йон іде… Чутно якийсь рух здалеку…
Ґашіца висовує голову по-над кущі й насторожується… Знов не він: коняка на горі пасеться, а нічна тиша підхоплює її важке ступання…
Ах, Боже!… Коли ж він прийде?… Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов і довідався, що незабаром… Ай, сором, як вона це скаже?… А треба, бо тоді він напевне відкинеться від Домніки та пришле старостів… Але чому він не йде?… Невже не прийде?… Що це — півні співають?…
Ґашіца витягла шию, прислуховуючись.
Десь недалеко хриплим голосом, яв відрубав, кукурікнув півень. За ним чистим і мелодійним голосом обізвався другий, а там — тишу сплячого села до решти сполохало безладне кукурікання півнів.
Дівчина сиділа, мов скаменіла.
„Ні, не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… прийди…“ — уперто думала вона в одно, вкладаючи в ті думки всю міць жадання. „Нема… Покинув… Через Домніку покинув… Але чекай! Та що йому зробиш?… Одружиться, а я… покинута, знеславлена… Сором!… сором!… до віку сором… Візьмуть люде на зуби, мов вітер солому… А батько!… Домне, Домне!…“[1].
Ґашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличчю й попадали на губи, жалісно й по-дитячи випнуті наперед.
- ↑ Боже, Боже!