вже він проміняв її на другу?… Та ні, ні!… Ось він крадеться десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповістити, коли пришле старостів… „І який там біс кублиться вночі на тому винограднику? Скоро спіймаю — поперебиваю ноги“… — чує вона суворий батьків голос і тремтить… Їй страшно, страшно за Йона… Треба бігти і остерегти його… Дівчина зривається, сідає на призьбі… І прокидається. Темна ніч дихає вохкістю, в далекій долині крякають жаби, батько крекче та перекидається з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекає. Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…
Ґашіца лягає знов, причаївшись сплячою. Солодка знемога обхоплює її тіло, сон так і липне до очей, але дівчина перемагає його, жадливо прислуховується до батькового дихання, що стає все рівнішим і рівнішим…
От тепер можна: батько поснув..
Ґашіца потихеньку висувається з-під рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною…
На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в долину… Ґашіца впірнула у те море й опинилася в знайомому закутку. Йона ще нема. Ґашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка. З-під гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему.
Все — і це повітря, і покручені лози і зів'яла трава — все це мимохіть нагадує їй щасливі хвилини її життя. От Йон обіймає її. От кленеться, що до віку кохатиме її… А тепер?… Вона нині мусить сказа… О! щось іде… Це
