— Що таке сталося? чого дівчата повтікали? — поспитав я.
— Га! хиба я не казала! — прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. — Хиба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік оден а другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали… А все зле та немудре на вашу голову!..
Бабі не дали скінчити. Її слова були тою краплиною, що перевершає повний у-щерть келих. Жінота загула, як злива, як рій роздратованих шершнів. Зчинився врешті ґвалт, на тлі якого чутно було з одного боку плач, з другого лайки й прокльони. Тут же за нами сиділа долі якась розчіпчена жінка і хлипала:
— Два тижні, кумоньки мої, голосить моя Домаха… що-дня, що-дня… Цить, дурна, кажу їй, а вна: „повішуся, утоплюся, каже! Вже май[1] лучче мені не животіти, як під чорного царя йти“… Цить, дурна, кажу їй, а вна…
— Ти чого став, як свиня перед гарбузом? — гукала друга на чоловіка. — Чом не возьмеш ломаку та не потрощиш їм тоту машину, що вони нею людей калічуть! Чи й ти під чорного царя схотів?…
Що за чортовиння?… Чорний царь… машина, що людей калічить… Нічого не розумію, хоч забий. Виловлюючи однак з несказаного ґвалту окремі слова, я якось вияснив собі, хоч не зовсім добре, що про нас, може дякуючи неясній звістці про наш приїзд од старости, склалась легенда: нас приймають за послів од якогось
- ↑ Руснаки перейняли від молдуван, між иншим, слово „май“ — більше і радо вживають його для порівнюючого ступеня.
