якусь нісенітну легенду він ладен був розбити мені дорогий апарат, скалічити або й позбавити мене життя… Та пишна, ставна „Гуцулія“ здавалась мені тоді гніздом розбійників, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я лаявся, та не міг з лайками викинути злість, що клекотіла у мене в середині. Вже дома я трохи заспокоївся, але ніч мав неспокійну. Тяжкі сни, перериваючи сон, чергувалися з прикрими споминами, з якимсь глухим несвідомим почуттям, що здіймалось десь з глибини й турбувало мене. На другий день мені було недобре. Щось мулило на серці. Надаремно намагавсь я розважити себе в гостях та на забаві. Як пішов, так і повертав сумний, роздратований. Що за мара? Невже ота нещасна пригода, що могла б скінчитися гірше, ніж скінчилася, так сколотила мій спокій? Я сердивсь, нарікав себе мазуном, лемішкою — ні, не помагає. Я втратив сон, апетит, в моє життя влізло щось, з чим ніяк не могла впоратись моя звичайна урівноваженість. Я перестав виходити між люде, нікого не приймав, я зачинявсь у хаті з своїм неспокоєм, з своїми думками. Але той темний, дикий народ, проклятий мною, і тут не давав мені спокою. Пам'ять уперто малювала недавню пригоду, а думки, як роздратовані оси, напосілись на мою голову… Я думав: поруч живуть люде — одні безпомічні, здичілі з темноти, другі освічені, узброєні в знаття — і не злучаються, не єднаються, мов би Бог зна які кордони розлучали їх. Це мене вражало. Світло стоїть поруч з темрявою і не розгонить мороку. На віщо таке світло? Що воно варт? Згадались мені кращі люде, яких-но я знав; згадалось, як на збірках однодумців маніфестували вони свою любов до
