— Бий їх!.. Лупи по голові! Трощи чортову треногу коробку! Не діждуть бачити нас під чорним царем!
Нас оточили зо всіх боків, стиснули. Червона, роз'юшена жінота верещала над нами, сікалась до нас з дрючками. Прудка гутірка „Гуцулії“ злилась в один безладній гук, в одно безконечне „май-май-май!“ Я вхопив у обійми апарат і тим урятував його від неминучого загину: здоровий кіл, що націлився в нього, мигнув мені лиш перед очима і гупнув по землі… Мій компаньон, наляканий до смерти, вхопив чорне сукно і підняв його високо над головою, мов корогов.
— Ґвалт! — кричав він в нестямі, — рятуйте!
Хто його зна, чим скінчилась би ця історія, коли б наш візник молдуван, побачивши нашу скруту, не пробився кіньми крізь тиск. Ми скочили на бричку, молдуван затяв коні, але ще не кінець на тому. Парубки за нами.
— Перекидай воза… перекидай воза… май борше, бре… май борше! — заохочували їх з юрми.
Кілька здорових хлопів прискочило до брички, підважили васаг і були б напевно перекинули, коли б налякані коні не шарпнули враз брички й не помчали нас на гору з такою прудкістю, з якою ми спускались з гори. Ми летіли, аж дух захоплювало, а за нами навздогін з свистом, реготом і зойком гнались парубки, погрожуючи кулаками…
Солонина відсапнув, провів рукою по чолі, немов хотів зігнати звідти хмарку неприємних згадок, і випив духом склянку холодного чаю.
— Цілу дорогу я лютував. Темний, дикий, безглуздий народ! Через якусь дурну вигадку,
