жу тільки, що лаялись страшенно: опріч українських, руснаки попереймали молдуванські лайки, ці ж останні, пройшовши крізь фільтр української вигадливости, стали гнучкішими, дошкульнішими; тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, Богородицю, душу, ворота і навіть свічку… Таку експресію смакування і сприт у лайках знайдете хиба у італійських льазароні.
Наше становище робилось неприємним. Юрма де-далі напомповувалась власними вигадками, де-далі розпалювалась. Я хотів звернутися до старости, що принаймні знав мене, та на лихо староста поїхав у город на ярмарок.
Та от, на наше щастя чи нещастя, з юрми вийшов якийсь огрядний чоловік, сміливо підступивсь до нас, оглянув на всі боки апарат, обмацав його і, заохочений нами, попрохав „вибити“ з його патрета.
Ну, хвала Богові, одітхнуди ми: ачей не пропаде марне наша екскурсія.
— Знаєте що, чоловіче? — кажу, — підмовте-но кілька розумніших парубків, то вже разом зфотографуємо вас.
— А добре! — каже, та й пішов поміж народ.
Звістка про наш замір „вибити патрета“ з парубків блискавкою розлетілась по майдані серед збуреного натовпу; всіх разом осяла одна думка: чорному цареві треба до війська гарних хлопців і ми, посланці того царя, за тим власне й приїхали у село з проклятою коробкою. До нашого чоловічка прискочила його жінка і з голосінням потягла в юрму. Баби зняли лемент, як по покійнику, чоловіки грізно загули. З коршми вибігли п'яні парубки, кинулись до плотів, витягли кілля і до нас…
