лась, а лиш натерті місця червоніли, і з дзеркальця виглядало таке ж саме погане обличчя, з непомірно довгим носом, кислими устами та червоними, тільки що натертими, плямами. Досада закипала на серці в Параскіци і пекучими слізьми спадала з сірих, олив'яних, отаких саме як ті олив'яні ложки, що лежать у миснику, очей. Бунт!… Ота сама Параскіца, тиха, покірлива, сумирна — починала бунтуватись кожним своїм фібром проти невірної долі, що так її скривдила; зціплювала зуби, зсувала брови і, розпучливим рухом шарпнувши за коси, важкими хвилями кидала їх на нервово тремтячі від плачу плечі. Ну, що їй з тих густих, соболиних брів, що зрослись до купи та високо знялись над очима, як два орлячі крила у вільному розмаху? Сова, чиста сова! На віщо їй ті роскішні довгі коси, пиха й гордість дівоча, миті, чесані й плекані з таємними дівочими надіями, коли ті коси ані трохи не скрашали молодого, а проте, як старе, зморщеного обличчя.
Часто, знесилена муками безпомічної розпуки, з мокрим од сліз обличчям, з розпущеними косами, німіла Параскіца десь в кутку на лаві. Потиху, непомітно, на місце розтопленого слізьми жалю, прилітали солодкі, цілющі мрії. Вона, як царівна-жаба в казці, скидала з себе бридку шкуру і з'являлась у всій пишноті молодої краси, — висока, струнка, з білим як крейда чолом, з ясними мов зорі очима, щаслива, повна протилежність дійсности. В її серце, як сильна вода, хвилями било кохання і все для нього, для найкращого парубка на селі… Джок… заздрі погляди подруг… стискання рук… тихі, темні ночі, повні чарів кохання, поцілунків, солодкої млости і щастя без краю…
