град камінців та грудок, побачила, що не дасть собі ради з отарою напасників і пустилась навтьоки. Люта й налякана, вона бігла, придержуючи відра, щоб вода не хлюпалась, а за нею, мов хорти за звіриною, гналась дітвора та обсипала її грудками й порохом.
— Тю-у… — верещав довгоногий дванадцятилітній Іокаш, син Прохірин, який давав нападові привід… — Бий її, хай не одбірає молока коровам! Стригойка!
— Стригойка! Стригойка!.. — хором заверещали діти й обсипали Параскіцу хмарою пилу.
— Стригойка!.. Стригойка!.. Молоко від корів одбірає… Стригойка!..
Параскіца раптом зупинилась. Те слово искрою пройшло по її тілу. В голові блискавкою промайнув цілий ряд згадок, окремих фактів з останнього часу, не зрозумілих досі і разом освітлених одним словом: відьма!
Скажена лють вхопила дівчину за серце і вона з звірячим риком кинулась на дітей. Передня куфа спала їй на ноги та притовкла їх, а задня, згубивши рівновагу, облила її водою, але Параскіца не звернула на це уваги. Вхопивши коромисло, вона кинулась на-здогінці за дітьми, що налякані тим вибухом лютости, з жахом тікали од своєї офіри з криком: „Валєв! Валєв Стригойка!“
Параскіца неслась, мов буря. Очі її горіли, перса важко дихали, коси розпустилися. Вона навела такий жах на дітей, що ті не своїм голосом верещали та бігли, що було духу. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя не було вже жадного напасника: всі встигли втекти перед ли-
