ває таке, вона почуває в собі щось досі невідоме. Почне молитися — і не може: якась сила душить за горло, проситься з грудей божевільним криком. А то видається, що вона стала легкою, такою легкою, як пір'їнка, от-от здійметься угору й полетить кудись та накоїть лиха. І все кортить зробити щось лихе, погане. Наприклад: полетіти до Прохіри, сісти на її корову, крикнути і лупцюючи її босими ногами, нестись з розпущеними косами в скаженій гонитві, аж поки налякана худоба не випустить з себе духу… Або поробити щось Маріцці… Перекинути її, наприклад, у сучку… худу, миршаву, з підібганим хвостом сучку… Вона до хати, до страви, холодна й голодна, а її відти: „Циба!.. А не підеш погана!..“ Вона до Тодороки, а він її ногою в бік: „Циба, собака…“ Вона це може зробити, почуває в собі силу. Але, Господи, що — вона? Невже люде говорять правду? Невже вона… відьма?… — Ні… ні, здрігується Параскіца і протирає очі, бажаючи одігнати від себе ті чудні образи й думки. Це вона розпускається, це лихий „дрозку“ підступає до неї, бо вона тепер не молиться, бо вона забула тепер Бога. Параскіца хреститься, скупчує увагу, і здіймаючи очі до зоряного неба, побожно приказує: „Тати апостру, каре єша шієрші ла поминд…“
З-за гори випливає місяць, наче визволяється з чорної хмари, що залягла крайнебо. Срібний світ тихо підбірається до виноградника, залазить між кущі, падає на китяги. Звірячі черепи на кілках побіліли і кинули по-за себе довгі, рогаті тіні. Виноградний лист вирізується з темряви й ніжно тремтить разом з тонким вусиком у місячному сяйві.
