дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилася, дитину, та ще дівчинку — баба подарує того п'ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка пам'ятку, знатиме, що мала бабу… Не раз і не два марила Хима над цією думкою і звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитися з п'ятизлотником. Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, й, осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню на сам спід, у куточок.
А Хома недовго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку й задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити — ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба годі обійтися… Ця думка муляла йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома увесь день ходив як зварений, не находив собі місця.
І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж журилася тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…
Полягали старі спати, та не спалося; окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертався на всі боки та мов примовляв: «подивіться на мене, який я малий: нема чого й кусати; та ще й останній»… Порожня діжка з борошна переверталася догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї.
Не витримав Хома.
— Химо, ти спиш? — поспитав він з печі.
— Не сплю… а чого там?
— Та, бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд борошна.
— А за що ж ти братимеш? Жид набір не дасть…
— Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п'ятизлотника? Доложив би трохи, а може б жид почекав решту, от і був би пуд муки…
Хима аж скочила на полу, мов опечена.
— Не дам!.. і в голові собі не покладай!.. Зроду не дам!.. Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п'ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!..
