— Ховай, бабо, ховай! заховаєш лихий знає кому! А тут аж шкура на голові болить від думок!.. Ховай!.. не давай!..
Хома був сердитий, — він довго перевертався на печі та все бурчав щось сердитим голосом.
Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п'ятизлотник, котрий вона так довго ховала, котрий марила віддати тільки коханій унучці, — міг би перейти в жидівські руки.
І вже не думка про хліб, а про той п'ятизлотник не давала Химі спати. Не спав і Хома через «білі гроші»…
Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив, як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала й Хима, та думки їх близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалося, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці… А Хомі довідне було звісно, що робиться в душі у старої, мов він заглядав туди. І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.
— Господи, — думав Хома, — коли б хто заглянув у хату, може б мені трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…
Але ця думка зараз налякала його; тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, ще й сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине й не дала йому довго міркувати над тим, добре буде, як з'явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, й гість став на порозі.
— Здорові були, свате!..
— Здорові будьте й ви! Яким це побитом? — здивувався Хома.
— Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та спитайте, як там їм живеться?.. От я й заїхав до вас, свате!.. а де ж сваха?
Хима вилізла зза печі.
— Як вас Бог милує, свате?.. що там сваха?.. а моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! — припрохувала Хима, а в
