— Дав!.. П'ять дав, на відробітки… на буряки…
Хима перехрестилась.
Щасливі — зараз нараяли одібрати свиту, а на решту купити кукурудзяного борошна на малаї, бо житнє дороге. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.
Повечерявши, старі полягали спати.
Та не спалося старим.
Усе, що пережили вони за цих кілька день, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались одвернутися від його, боялись думати про його. Тепер, коли несподівана поміч дала їм спроможність хоч на кілька день збутися гірких клопіт про шматок хліба, вони з цікавістю розглядалися в своєму лихові, самі зазирали в вічі своєму ворогові, бо він і тепер ще маяв над ними своїм чорним, сухим крилом…
— А що було б, — думав Хома, — якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду? Що то голод! Не велике слово, а страшне! Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а й то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав би, як пес… А кажуть — у якійсь стороні тепер голод… справжній голод… і не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду…
Хома не знав, в яких це сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять; він тільки чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та з голоду мало не гавкають, як пси, і ні звідки поради немає бідолашним…
«Виставили в церкві карнавку, — думав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних що змога, так що ж — дай, голоде, хліба!..»
Хима лежала на полу, розплющивши очі, — і в її голові снувалися думи. «Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… хоч на якийсь час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п'ятизлотником. Намігся в одно: дай та й дай… Та що з тих грошей! Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А в тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть і картоплі немає?.. От десь