— Не дам! — крикнула вона. — Не діждете взяти п'ятизлотника.
— Пусти, — штовхнув Хома жінку, — я сам достану…
Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилася руками за скриню, й Хома ніяк не міг стягти її з скрині.
— Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло, — кричала Хима, — а п'ятизлотника не дам!..
Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плечі й подався за соцьким з хати.
Хима сиділа на скрині — бліда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку; посоловілі очі нестямно дивилися на двері.
Хома важко дихав, аж сопів, він постояв мовчки на місці, далі насунув шапку й вийшов з хати, хрьопнувши дверима.
Лишившися сама, Хима заплакала. «Господи, — думала вона, — защо на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що отак при старості караємося?..» Сльози котились їй по старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про п'ятизлотник, який недавно так боронила від ненаситних зборщиків…
Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, — їй було не до світла.
Ввечері прийшов Хома — хмурний, як небо восени. Він мовчки сів на лаву й задивився в куток.
— Хомо!
Тихо.
— Хомо!
— Ну?!
— Я оце надумала… пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б, він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, — піди й ти та попроси гарненько — може, змилується.
— Ет, не дасть!..
— А ти піди, попроси гарненько, може й дасть.
Старі замовкли, але надія на панську ласку ледве помітним променем осявала їм серця, зцілющою водою покропила сердечні рани…
Другого дня ввечері вертався Хома від пана.
— Ну? — зустріла його на порозі Хима.