та жінкою… Хома ніяк не міг убгати собі в голову, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші — невеликі, правда, але все таки можна залатати ними хоч одну дірку в господарській потребі.
Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми «білими грішми», вона так звикла до своєї мрії подарувати п'ятизлотник унучці, що намагання Хомині видати п'ятизлотник на що інше дратували її, гнівили несказано…
На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав; кожному цього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида — так, без великої надії, пам'ятаючи приказку: «тільки в мене рідні, що жиди одні», але й жид не дав: «багато, каже, набрали в мене люди без грошей, а ніхто не оддає»… Похнюпившись, поплентавсь старий додому з порожніми руками, та й не гадав, що вдома дожидає його нове лихо, — соцький з десятником прийшли правити подать.
— Почекайте, люди добрі, — благав Хома, — я віддам. А тепер, їй же Богу, не маю… хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий, — нема хліба, нема де й заробити…
— Ми вже це чули, старий! Давню пісню співаєш!.. Нам — що! нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить. І так уже наслухалися за тії «недоїмки»… — загомоніли сільські посіпаки.
— Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!..
— Знайдемо, що взяти. Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.
— Кажу ж вам, що не маю! — скрикнув з серця Хома.
— Не маєш? Добре! Гей, бери свиту з жердки! — крикнув соцький на десятника.
Десятник прискочив до жердки й потяг Химину свиту.
— Не руш! — скочив Хома до десятника і вхопив за свиту. — Не руш! я не попущу, щоб у мене грабовано одежу! Ей, Химо, давай твого п'ятизлотника цим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка…
Хима, що стояла досі німа та бліда як смерть, почувши про п'ятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї й міцно вчепилася руками за віко.
