дрійко — чуже, нікчемне — лупить її рідну дитину, з злістю хватає за чуб Андрійка і давай його голомшити.
— Ах ти, стерво собаче! Ти битися?! Та я тебе, сучий сину, задушу оттутай! Ти битися? Та я тобі голову твою навіжену на м'язки поб'ю! Ах ти подлий, погань крива!..
— Він, мамо, за те бив Маїйку, що ви йому пиїжка не спек'ї! — лепече маленький хлопчик з двома сопляками, що потекли з носа й заглядають, аж просяться, у саму губу.
— Пиріжка? — лютує Уляна. — А щоб ти холери наївся! Бач, чого захтіло, сміття нікчемне?! Та я тебе так нагодую пиріжками, що ти й ноги витягнеш, шибенику проклятий!.. Геть з моїх очей, геть!.. — І Уляна з кулаком на дорогу випихає Андрійка за двері. Довго ще вона лютує отак…
А Андрійко, вибігши з хати, пішов у садок. Він не плаче. Злість його душить. Очі блищать недобрим вогнем. Страх що робиться в його маленькому серці! Він би хтів на шматки розірвати й тітку, й дядька (так він кликав Уляну й Харитона), і дітей їх… Хтів би розірвати увесь мир, себе самого… його маленьке серце просить помсти всім тим, що його мучать… А хто його не мучить? Хіба той, що не хоче. Ні від кого, ні від тітки, ні від дядька, ні від дітей, ні від усіх людей — ні від кого не чув він ласкавого слова, ніхто не дав йому ні одної, навіть одної тихої, щасливої години… І злість охвачує його, як полум'я охвачує сухе дерево. Голова горить, руки стискаються у кулаки, очі блищать…
«Чекай, — думає собі Андрійко, — ти мені не дала пиріжка (що то дитина!), — я собі вкраду… Вони радіють, що мають пиріжки… чекайте, будете ви плакати: я їх усі покраду»…
І йому так хочеться, щоб вони плакали, Господи, як хочеться!
«А як будуть тітка бити? Нічого… най б'є… а я покраду»…
І він трохи стих, міркуючи, як би виповнити свій замір. Полягли всі спати у хаті. Разом ліг і Андрійко. На другий день рано діти кинулись до пиріжків, котрими не натішились і сховали на другий день — пиріжків і сліду
