тує на свою долю — Уляна тільки вилає та штовхне ногою колиску, щоб сама гойдалась. Мокро коло дитини — ніхто не відає, ніхто не журиться… Кругом сиротина, та й годі: нема кому його доглядати, лад з ним вивести. Раз Уляна пішла кудись до сусіди, чи що — діти давай бавитися з Андрійком: геть йому квасолі у ніс понастромляли. Насилу потім вийняла Уляна, як прийшла.
Минуло три роки. Хоця ж і не дбали за Андрійка, не доглядали його, але з нього була дитина здорова, кріпка. Няньчила його дівчинка Шакули — також дитина — років із шість. Ну, як воно могло доглянути?! Дитина — дитину! Несло колись його на рученятах через подвір'я, зашпортнулось за Рябка, що грівся на сонці, й полетіло з дитиною. Андрійко виламав ногу, слабував, мало не вмер і на ціле життя зостався калікою.
Всі не любили Андрійка. Уляна за те, що він час її гаяв — він, чужа дитина. Вона вічно сварилася, гризла чоловіка, що він узяв клопіт на її голову, а Андрійка лупила і як було, і як не було за що. Харитон, слухаючи нарікання жінки, бачив виною їх — Андрійка і також не любив його і не спускав йому. Діти, дивлячись на маму та тата, не дуже гарно обходилися з сиротою, а надто ще за те, що він не давав наплювати собі в кашу, сам себе обстоював і за кожний кулак віддавав з процентом — два, а то й скільки можна було. Бувало, Уляна, як зостанеться тіста з хліба, спече пиріжків своїм дітям, а за Андрійка ніби забуде. Прийде Андрійко з поля, прижене худобу (йому рочків із вісім минуло), — діти хваляться, показують пиріжки.
— А мені? — спитається Андрійко.
— Мама тобі не спекли, — відказує йому дівчинка.
— Чому? — допитується Андрійко.
— Бо ти к'ївий чойт, — длубаючи в носі, протягує найменше.
— Бо ти стейво! — вигукує друге.
— На тобі дулю, на… другу… третю… на!.. ото тобі пиріжки, дідько кривий! — лізе до нього дівчина. Андрійко її за коси шарпає, а у самого очі так і блищать недобрим вогнем, так, здається, і з'їли б, і розірвали б усіх. Дівчина вцілилась зубами в лице Андрійка… Діти наробили галасу… Входить Уляна й забачивши, що Ан-
