Тяжко, важко в світі жити
Сироті без роду…
Т. Шевченко
Пополуднував Харитон. Глянув на злісне, надуте лице жінки, на колиску, в котрій лежала Соловейкова дитина, глянув навкруги себе, сів на лавку — та й задумався. Не чув навіть, як вийшла з хати сусідка: так задумався.
«Закликав мене Овксень Москалик… випили по чарці, другій, а добра горілка була… швидко голову забило… та ще така в мене собача натура, що як п'яний, то зараз добрішаю: хочеться щонебудь доброго зробити… і покійний тато, царство їм небеснеє, приходять на пам'ять… і що піп сказав у церкві — усе згадаю. І тоді: лихий мені надав узяти отого хлопчика… Соловейкового… Він хоця ж і добрий чоловік був і навіть кумом мені доводився — але тут і свої діти… Здурів, та й годі!.. І жінка рипається… Щоб мені язика було на той час вкрутило, як мав ото вимовити: «Дайте, кажу, його мені. Я йому батько буду»… та ще й розплакався. Ото дурний… що то горілка!.. А жінка аж вогню дає… Нічого. Най там як хоче, а як я сказав слово, то вже не переміняю. Хоч сказися. На злість жінці зроблю, щоб бачила, що поки я жию — я всьому голова! А все ж паршиво зробив, що взяв дитину — чистий клопіт… І нагодуй його й порайся з ним… Ет!.. Відказатися, віддати дитину назад якось ніяково… Сам просив, щоб дали… Засміють люди: скажуть — жінки злякався… Що буде, то буде, а буде що Бог дасть».
Харитон встав з лавки, пошкрябався в голову, надяг свитку й, не сказавши жінці ні слова, вийшов з хати.
Так і зостався маленький Андрій на госпитанні в Шакули. Яке йому там життя буде — можна вгадати: то буде життя сиротини, гіркого сиротини, котрого ненавидять. І тепер — лежить голодна дитина, а Уляні й думки не тримається — байдуже. Закричить дитина, зарепе-
