ють, що гріх, як на світі треба жити по правді, не те що я темний — дивлюсь і не бачу, мов той заєць, що лежить, витріщивши очі, а нічого не бачить… Тільки… тільки… Чого ж це Бог створив одного чоловіка, а не двох: пана й мужика? Чого це так? чого?..
Семен лежав горілиць, звертаючись із своїми питаннями до неба, а воно, холодне та темне, байдужно блимало зірочками у відповідь на ті гарячі питання бідного наймита.
І враз ізгадались Семенові його літа дитячі. Ясно, виразно, мов перед очима, встала в його пам'яті одна подія, що розбуркала в десятилітньому хлопцеві мозок, вкинула в серце зерно нових, не дитячих бажань.
Це було літом, саме в жнива. Семен пас худобу. Воли та телята розбрелись по толоці, а він, лежачи в холодку під полукіпками, вигравав на сопілці якусь сумовиту думку.
Думка обірвалась на тихому жалібному тоні, сопілка вислизнулась із рук, і Семен заплющив очі, заколисаний тою чудовою тишею, що буває виповнена всякими звуками: і дзвінкою піснею жайворонка, і дзичанням польових мух, і тихим мелодійним шелестінням стиглого жита, підрізаного серпами.
Враз за полукіпками, в житі, почулась розмова. Семен розплющив очі, підвівся і насторожив вуха.
— Нема там, доню, хоч шматочка хліба? — виразно почувся старечий голос.
— Нема, мамо… Та ще вчора поїли… — розтявся дзвінкий, але сумний-пресумний голос.
Затихло.
— Ні, я так не можу… сили не стає… Скільки ж то день морились голодом… а сьогодні й рисочки в роті не було, аж мене коло серця пече, аж мені млосно… А тут жни… Господи! Чи тому Богові хліба шматка жалко для нас, бідних, чи що?.. От життя!.. І… де… та смерть… моя… заподіялася?.. — Чутно стало голосне хлипання, чутно було біль, муки голоду в тому плачу…
— Цить, доню, цить… не сварися з Богом… перетерпимо.
Семена зняла цікавість і разом якийсь острах обгорнув його. Він потихеньку обійшов полукіпок, наблизився
