до жита і заглянув, що робиться на ниві. Картина, котру він побачив, дуже вразила його. На стерні, під полукіпком, сиділи дві жінки. Молодиця, з блідим, змарнілим обличчям, з нервовим поспіхом витирала рукавом свої заплакані очі; стара сиділа непорушно, схиливши побіденну голову, і рясні сльози зрошали її старечий вид.
Семен почув, що його стиснуло щось коло серця. Він ніколи не бачив, щоб дорослі плакали з голоду, і якось зразу дитячим чутливим серцем збагнув увесь трагізм сцени. Рука його мимохіть опустилась на торбинку з хлібом, що висіла через плече. Та торбинка заважала йому, він це якось зразу почув. Йому стало прикро, навіть соромно мати хліб… Сквапно хапаючись, скинув він торбинку з хлібом і, ввесь червоний, засоромлений, наблизивсь до жінок.
— Тітко!.. не плачте, тітко… ось хліб…
Семенові здалося, що то хтось другий проказав тії слова — таким чудним, не своїм голосом були вони сказані.
Молодиця здивовано глянула на Семена червоними від сліз очима і нічого не відповіла. Стара ще дужче заплакала. Семен стояв ні в сих, ні в тих, тримаючи в руках торбинку, не знаючи, чи залишитися тут, чи тікати. Кров прилинула йому до голови, в ухах зашуміло… Семен впустив на землю торбинку, а сам метнувся назад… Він біг стернею, наче тікав від кого, і чув, що йому чогось соромно, що в серці здіймається злість, а проти кого злість — він і сам не знав. Йому хотілось зігнати ту злість на чімнебудь, і він пожбурнув ціпком у корову, що паслась на межі.
— А-а, ти, бісова худоба, бодай тебе вовки з'їли!.. А куди!..
Ціпок засвистів у повітрі, корова стрибнула й побігла далі, а Семен і не бачив цього: він прожогом вбіг на межу поміж жита і причаївся у високому житі. Спершу він тільки чув, як калатало його серце, а далі, трохи заспокоївшись, почав пригадувати собі сцену, що перед хвилиною бачив. Надаремне дитячий мозок працював над питанням: чого це одні мають що їсти, а другі плачуть з голоду? Відповіді не було ніякої. Незабаром думи перейшли в мрії…
