— Ти чого глядів? Ти що робив, гаспид, стерво! Спав? А-а! Парубок, дванадцять років, а ні до чого нездатний?! Ти тільки красти вмієш… Я ж тебе провчу! Попам'ятаєш ти мене!.. Карбованця? Ось на ж тобі карбованця!.. Ось на… на, сучий сину!.. на!..
Ледве живий вирвався Андрійко з рук Шакули. Побитий, розтріпаний, ледве дихаючи, сховався він у рів від города.
Сидить. Не плаче… Тільки перелякані блискучі очі бігають то туди, то сюди… Мовчить…
— Або себе заріжу, або їх… — просковзнуло у нього в голові… — Ні, — сказав він голосно й твердо, — ні!.. — і, піднявшись, скорою ходою пішов до клуні. Згорнувши солому, він поліз у кишеню, вийняв сірника… черкнув — не горить… Руки трясуться, очі блищать… Черкнув удруге… запалив, підклав під солому… вогняний язик лизнув по соломі раз, другий… І в ту ж хвилину на порозі з'явився Шакула…
Як зобачив, так і захолов… А далі кинувся, затоптав огонь, не тямлячи себе, виніс за ковнір Андрійка на подвір'я, поклав його і, взявши кілька прутів, що лежали коло нього, почав бити. І бив, бив, доки міг, доки не наситилось його перелякане, озлоблене серце.
Тільки через неділь п'ять, після довгої слабості, опам'ятався Андрійко, почав пізнавати дядька, тітку, людей…
Вичунявши, він став похмурим, мовчаливим. Недобрий вогонь ще сильніше, ніж перше, горів в його очах.
Зостався Андрійко в Шакули. Але Уляна все частіше та частіше викладала на нього свої жалі сусідці.
— За що оце Господь покарав нас отим хлопцем то, єй-богу, не знаю. Чи ми забили кого, чи зарізали? Непорадна з ним година: вдариш його, то він і тебе береться бити… А що ще гірше: усе, що єсть у хаті, — викрадає! Чи де гріш який, чи сало, чи що пропаде — усе його справа. Я вам кажу, що це чисте наказаніє Боже!
— О! ох! — кивала сусідка головою, — і не кажіть! Онде в Микити Линдрика свита пропала — кажуть всі, що то Андрійко постарався. А у вдови Тодорчихи вчора комору обікрали — знову на Андрія говорять. Ох, господи! Чисте наказаніє!..
