Ріс парубок — росла й нехороша слава про нього. Люди звали його злодієм, хоч ніхто ще не спіймав його. На селі почали його боятися.
Стукнуло Андрієві 19 років.
Темна ніч. Чорні хмари, ніби великі хвилі, насуваються одна на другу. Дощ… Блискавка… Грім…
Василеві Стецюку не спиться… Є об чім думати, є в чім душу гноїти: подушне, недоїмки, чинші… Але чує — коло стані щось стукнуло… о! знов… Одягся він, узяв сокиру, пішов. Підкрався. Серце захололо… Злодій відбиває колодку… Василь схопив злодія за руки… Блискавка мигнула…
— А, то ти, Андрію?
Але Андрій так штовхнув у груди Василя, що той упав, а сам щез.
Рано Василь Стецюк пішов у волость, розказав усе старшині. Другі люди теж казали на Андрія, що він непутящий.
Старшина велів закликати Андрія.
— Слухай, парубче, — сказав він Андрієві, як той прийшов, — ти займаєшся недобрим ділом. Хоця ж тебе ще не спіймали, але можуть спіймати… А також громада може зробити приговор, що не хоче тримати в селі злодія, і ти помандруєш у Сибір… Лучше ж на тобі оцей паспорт — в москалі ти не підеш: кривий — та йди собі межи люди… Йди, кажу, добром… Може, з тебе ще що буде…
Поміркував Андрій, далі взяв бомагу, забрав свою одежину та й пішов із села.
Диво-дивне стало
Надо мною, недолюдом
Т. Шевченко
Гуркітня бричок по викладених камінням вулицях, високі будинки, великі крамниці, довгі, прямі й душні вулиці, гурми усякого люду — панів, міщанів, москалів, циганів, мужиків, жидів, і жидів найбільше: куди не повернешся — усе жидівські пейси, бороди, засмальцьовані лахмани та такі ж спідниці…
