вигоду братові, за спасибі більш, як кажуть… А тут — на тобі: процент великий!.. Глядіть меншого!..
Роман налапав шапку і наважився тікати. Семен жахнувся: ще справді брат розгнівається та не позичить грошей, а в жидів і за такий процент не знайдеш! Він кинувся до брата.
— Та годі ж бо, годі! Навіщо гніватися? — укоськував він Романа. — Я йно казав: коби менше; а як не можна, то най буде, як хочеш. Куди там мені по жидах бігати!..
Роман втихомирився.
— Я йно для тебе, Семене, це роблю, бажаючи тобі пожитку з того грунту, що купуєш, — казав Роман, дивлячись убік хитрими очима, в котрих мигнула якась потаємна думка. — Я другому зроду-звіку не позичив би!..
Закликали свідків, принесли могорич; коло столу знялась бесіда. Тільки стара Наумиха стояла невесела біля печі, не обзиваючись і словом. Чогось їй було сумно, чогось було журно. Наче віщувало серце якесь лихо несподіване.
«Справді світ інший настає, — думала стара, — бо брат з брата дурнісінько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні Бога. Коли б ще Семен не зашморгнувся тою позичкою, як налигачем за шию… Щось мені тая катеринка, як жарина, пучки пече, — думала вона, загортаючи в хустинку гроші, що дав Семен до сховку. — Не моя це дитина, не моя! — казала стара собі, стежачи очима за Романом, котрий, непевно осміхаючись, виходив у двері. — Не йму я йому віри, неправдою він дише».
А Роман ішов і розважав щось; думки снувалися по його голові, як човник поміж основою. Він ставав на дорозі, щось мимрив під носом, щось міркував… «А земля таки мусить бути моєю!» — закінчив він рішуче і пішов далі.
Семен радий був, що все скінчилось до ладу. За два тижні він одружився з Домною, кинув службу в економії і, оселившись у батьковій хаті вкупі з Наумихою, не раз із вдячністю згадував Романа, що не тільки допоміг купити ґрунт, але й на весілля позичив тридцять карбованців.
