— Так, пане хазяїне, — озвався врешті жид: — як я пишу в суд, то беру карбованця; як пишу до мирового, то дев'ять злотих, а як до царя, то хіба багато буде — синю?
— Гм… а менше не буде?
— Ні!
— Ей, бійся Бога, спусти хоч трохи…
— Не можу!
— Ну, то пиши…
Мордко швидким рухом скинув на ніс окуляри, поплював на пальці, об'яснив шабасівку і налагодивсь писати.
— Пиши так, — почав Семен, присунувшись ближче до жида: — пиши так: «Ясний наш царю й батьку! Ми всі твої діти — і пани, і мужики. Мужик дає рекрута, мужик платить подать»…
— Ай-ай-ай, пане хазяїне! Бійтеся Бога, чи ж я можу писати до царя по-мужицьки? — скрикнув здивований жид.
— Пиши так, як кажу. Адже не дурно пишеш.
Мордко здвигнув плечима, осміхнувся сам до себе і взявся до писання, а Семен почав проказувати. Його думки, що зродились у серці, а зростали в голові, пливли вільно, як прозора течія в зелених берегах, і клались рядками на папері. Ще ніяка супліка в світі не була написана в такій щирій, нештучній формі і, може, ні в одну не було вкладено такого незарного почуття, такої глибокої віри в свою правду, такої надії на перемогу над усім тої правди!
Лоєва шабасівка стікала на ліхтар розтопленим лоєм, тріщала і чаділа чорним ґнотом, а Семен розжеврілими очима стежив за Мордком, що виводив на папері рядок за рядком, осміхаючись інколи непомітно над своєю роботою.
Скоро Семен заніс на пошту та послав своє «прошеніє» — йому легше стало на серці, немов він скинув якусь вагу з нього. Тепер усе буде гаразд, тепер доля не за горами! Подякують колись йому за піклування. Не батьки, то діти подякують. Він буде старий, немощний, та любо буде чути, як звідусюди дякуватимуть йому: «спасибі, діду, спасибі, що порятували». Гарно було Семенові, та він чекав ще кращого.
