Минув місяць і другий, а з столиці відповіді щось не присилають. Та байдуже, незабаром мусять надіслати. Поминули й жнива. Семен спродав трохи хліба й заплатив пану Янковському п'ятдесят карбованців довгу. Романові ні з чого було виплатити хоч би й частини, і це трохи гризло Семена, бо вже брат натякав йому за долг.
Настала й осінь, а з столиці — нічичирк. Що за диво? Чого там ряхаються так довго? Та хіба ж там одна справа, — там, мабуть, сила роботи! — заспокоював себе Семен, хоч чув, що йому чогось мулко на серці. Так щось часом точить серце, мов червак… Через кого пришлють відповідь? Чи через пошту на Семена, чи через волость, чи через станового? Ця думка турбувала Семена; його серце починало голосніше калатати, скоро до вуха долітало теленькання дзвоника, або коли він стрічався з соцьким. Семен частенько навідувався на пошту, розпитував, чи немає до нього листа з столиці. Відповідь не прибувала, хоч час линув, несучи землі снігові шати…
Семен чекав, не тратив надії. Але дедалі невпокій опановував Семеном. Він зробився уразливим, нетерплячим. Його дратувало кожне жалісливе слово бідної Домни, котра не знала, що діється з чоловіком, кожне материне запитання. Він тремтів та схоплювався з лави, як хто ввіходив до хати. Часом уві сні вбачалося йому, що соцький приніс так довго очікувану бомагу — і Семен зіскакував з полу, вибігав на подвір'я. А то видасться йому, що незабаром або й зараз таки мають покликати його до станового. Він сідав тоді на лаві й чекав. І досить на той час стукнути комунебудь сінешними дверима, щоб серце Семенове зупинилося в грудях, перестало битись, а змарніле обличчя вмить пополотніло. Семена жерла гарячка, він був сливе недужий. Хрестини сина, що породила Домна восени, не здолали розважити засмученого Семена, не розпорошили його гірких думок, його гризоти…
Минуло Різдво, відсвяткували й Водохреща, а з столиці ні чутки.
«Не пустили, — думав Семен про своє «прошеніє», — не дійшло…»
Ця думка трохи заспокоїла Семена. Не дійшло — значить нічого сподіватись відповіді. Але мара безземелля
