в пришлості, що була зникла на якийсь час, знов з'явилась і стала перед ним у грізній постаті. Колишні думки знов турбують Семена, знову точать його, мов шашель дерево; він не має вже сили спекатись непроханих гостей. Думка за думкою, мрія за мрією котяться в бідній голові ціпов'язовій, як хвилі на безкрайому роздоллі моря, котрим годі змагатися з невпинним, могутнім вітром.
Розпалена уява Семенова переносить його в пришлі часи, в тії часи, коли людям стане тісно на своїх ґрунтах, коли, зубожілі, голодні, вони враз із усіх грудей скрикнуть: «Смерть нам або поля!..» Але поля нема, смерть не приходить, і голодні, зворохоблені лави, повні розпуки й зневір'я, ринуть на багатих, на тих, що то мають ґрунта необмежені, що не знали досі голоду й холоду. Ламається всяка правда, розливається море крови людської… І не спинити тоді тої колотнечі, як не спинити хуртовини, як не спинити зливи, що затоплює землю, клекоче бурчаками, руйнує греблі й все, що на дорозі…
Семенові стає моторошно. Чи він не хворий, буває? Що це йому верзеться, що це привиджується?.. І він силкується оту нісенітну уяву розпорошити здоровими думками. Чи може так бути, як йому уявилося? Що земля поділяється на шматочки, що людей усе більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде — це кожний бачить і знає. Далі. Голодний вовк серед дня, не боячись смерти, хапає вівцю з отари, а голодна людина не багато краща за вовка. І це очевидячки. Ну, а коли так… а коли так, то все це може справдитися… Семен чує, що його уява зростає в ідею, в котру він вірить і котрої заразом жахається… «Але як це може бути, щоб до таких простих речей не доміркувались досі? — тремтячи, як у пропасниці, думає Семен. — Невже до цього ніхто ще не дійшов розумом? Мабуть, що ні, бо не запобігають лихові… Це вже мені десь так Бог дав, зняв більма з очей, щоб я других, розумніших та сильніших за себе, навів на стежку… І я виявлю, я мушу виявити свою думку, та одному лише цареві і більше нікому… Не посилатиму «прошеніє», однаково не пустять… Треба конче самому, на словах…» — Семен згадує, що на мандрівку в столицю потрібні гроші, а в нього покищо самі йно довги, але згодом заспо-
