коюється: байдуже! Як не тепер, то в четвер, аби діп'яти свого…
Надія знов зогріває болюче серце Семенове, ціпов'яз знов має чим жити.
І Роман має ідею, ще й гарну ідею, але то таку гарну, що навіть на саму згадку про неї усмішка осяває його обличчя. Роман доміркувався, що ті три морги землі, котрі недавно купив Семен і котрі наче сам Бог притулив до його, Романової, ниви — непотрібні Семенові. Авжеж непотрібні, бо він не вміє шанувати їх. Брат не матиме пожитку з того ґрунту, бо він марнує свою працю, розсіває її на дурницю.
Ось недавно Мордко хвалився, що взяв від нього п'ять карбованців за якесь там «прошеніє»… І що з того «прошенія»? Якби користь яка, а то — халепи ще не бачив!.. Ну, з'їв би за ті гроші ласо, пропив би їх — усе б була признака, а то по жидах-дурисвітах розсівати!.. Ні, непотрібна такому земля, однаково змарнує… А це гріх. Адже й батюшка в церкві каже: «Всякому маючому дасться, а від немаючого й що має відбереться»… А кому ж відібрати її? Роман нікому не дасть відібрати, він сам відбере землю… Тільки — як же це зробити? Правити через суд довг із Семена — так мало ще напозичав, ще не час… Питання це забило клин у тім'я Романові, але він в кінці заспокоїв себе: «Якось воно буде! Не кабак же в мене на плечах, а голова, та ще й не абияка!»
Промайнула метеликом весна, збігало, мов день один, і літо. Почали люди серпи гострити, лаштуючись до жнив. Семенове жито зародило надиво. Густе, високе, воно гнуло додолу важкий колос, наче згиналось до Романового, що зараз таки на суміжному полі стирчало догори, рідке та мізерне. Ця картина несказано дратувала Романа.
— Скажусь, збожеволію, як не відберу цього поля! — казав він, затискаючи зуби. — Я його підпалю… Бігме підпалю… Хай пропадає… Та не пропаде, ледащо: дам грошей на хату, ще раз позичу, а поле таки буде моїм… Вже як сказав, що буде, то буде…
І Роман грізно поглядав на молодшого брата, що почав уже жати стигле жито край поля. А Семен не знав, не відав і не причував навіть свого ворога. Він жав, за-
