Дмитрик виїв з горщика кашу, ліг коло матері й зараз же заснув.
Йому снились горобці, кози, ласощі та інші втіхи бідних дітей.
Другого дня Ярина ледве звелася з постелі; вона взялась за відра, щоб піти на роботу, але почула, що не має сили.
— Чогось я занедужала, Дмитрику, — обізвалась Ярина, — сили не маю… Я трохи полежу, а ти побіжи на місто та купи хліба… Ось тобі гроші… Та не барись…
Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порогу. За порогом він забув і маму, і свої турботи. Сонечко гріло, як і вчора, небо синіло в високості чисте, безхмарне, струмочки жебоніли щось межи собою, по снігу плигали жовтобрюшки та снігурі. Весело! Дмитрик з радісним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жмені гроші на хліб.
Коли це саме під містом з'явився Гаврилко з ґринджолятами, а на них сиділа Марійка.
— Сідай, підвезу! — гукнув він на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на ґринджолята, мало не перекинув Марійку, а Гаврилко повіз їх, мотаючи головою та іржучи, мов кінь.
— Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.
— А що це у тебе в жмені? — лапнув його за руку Гаврилко.
— Гроші… мамка на хліб дали.
— Дай сюди!
— Еге, не можна, — мамка битимуть.
— Дурний! скажеш: загубив, то й не битимуть. Давай.
Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.
— От що я вам скажу, — почав Гаврилко. — Я тому жидкові, що нас раз-у-раз зачіпає, таки нам'яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже, жиденят, тоді не попадайтесь нам у руки. А ми собі знаєте що? Ми собі покупуємо козики, то жиденята не посміють підступитись, як покажемо ножі.
Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти мет-