нулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за котрі не знали, що купити.
— А я їсти хочу! — обізвався Гаврилко.
— І я! і я!.. — скрикнули разом Дмитрик та Марійка.
— Рушай просити, Дмитрику! — загадав Гаврилко.
Та як на лихо сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:
— Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..
Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.
— Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту — ну, той має всякого добра повну торбу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!.. — облизалась на одну згадку Марійка.
В Гаврилковій голові промайнула думка.
— Знаєте що: та торба буде наша! — рішив він.
— Еге, так тобі дід і дасть: ти за торбу, а він тебе костуром! — змагалась Марійка.
— Не бійсь! Зробимо так: ти, Марійко, купиш за двоячку булку і подаси дідові булку, а як дід ховатиме її в торбу, ми вдвох з Дмитриком, — я з одного боку, а він з другого, — черкнем ножем по мотузці… Марійка вхопить торбу та навтікача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?
— Еге! «добре»! А як дід зверху костуром?
— Не бійся, не влучить! Гайда!
Сліпий дід співав побожні пісні і не чув свого лиха. Він, ховаючи в торбу булку, обіцяв Марійці «спасеніє душеньки», — коли враз почув, що його торба кудись сунеться, що її вже нема!
— Калавур! Грабують! — зарепетував дід, але в одповідь на його крик залопотіли ноги втікачів.
А Гаврилко паює вже здобич, причаївшись з своїм гурточком за стосом дров на жидівському подвір'ї.
Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про це, бо Гаврилко просвітку не дав би, глузуючи.
Аж ось і вечір. Дмитрик знає, що йому пора вже додому, але він боїться з'явитися до матері без хліба і без грошей. Адже мати напевне картатимуть його!.. Ця думка так гризе Дмитрика, що він звіряється з нею Марійці.
— Ночуй у нас! — рішає Марійка. — А завтра мати забуде й минеться тобі отак.
