I Дмитрик уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері.
Другого дня знов іграшки, сміх, ласощі. Але надвечір Дмитрик помічає, що йому чогось мулко на серці. Так чогось кортить додому, до матері. Хай вже і виб'ють його, аби бути дома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далі, кидає своїх товаришів і біжить додому. Йому хочеться пригорнутися до матінки, перепросити її, поцілувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по головці. Та чи дома тепер матінка, чи ще носять воду? Он іде назустріч та жінка, що вони наймамають у неї хату, вона, мабуть, знає…
— Тітко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? — підбігає до неї Дмитрик.
Жінка стає і сумно хитає головою.
— Відносила вона вже своє, дитино! Вже більш не понесе! — з слізьми в очах каже жінка.
Дмитрик не розуміє гаразд цих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій обхоплює його.
— Сирітка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з Богом бесідує, — ридає раптом жінка і хоче приголубити Дмитрика.
Але Дмитрик випручується з обіймів і кидається далі. Він усе зрозумів і страшна безнадійність обняла йому серце.
— Матінко моя!.. — кричить він. — Матінко! — Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з жалю, а Дмитрик біжить усе далі і нічого не бачить перед собою. Він давно згубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від прудкого бігу, а він усе біжить далі та голосить:
— Матінко моя!.. матінко ріднесенька!..
Але що це? Чию це труну везуть на санях?
«Це мою мамку везуть ховати» — думає Дмитрик і щосили поривається наперед. Він не бачить, що за ним басують коні, не чує, як кричать: «стережись!» А коні вже близько, ось вони дихають гарячою парою над Дмитриковою головою, ось спиняються над ним, рвуться наперед… і Дмитрик зникає десь під кінськими копитами…
