«Стиха, стиха Дунай воду несе»… а ще тихіше, ще спокійніше над пишним Дунаєм. Південне повітря, убравши в себе, мов губка воду, всі проміння сонця, висить тремтячими грудьми над чудовим краєвидом, тисячами сліпучих іскорок обсипає широку річку, що ледве помітно для ока гойдає свою жовту воду межи піскуватими берегами… А на румунському боці, ген-ген понад тихим Дунаєм зеленою лавою простягся кучерявий гай вербовий і стоїть на сторожі поміж річкою та шпичастими горами, що блакитними тінями лягли на блакитному небі і приковують до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту…
Вечоріло. Здорове палаюче сонце зупинилось над Галацом, над тими щоглами незліченними, що лиш мріють вершечками в імлистій блакиті, над тими плавнями розлогими, що зеленіють у далині високим комишем…
По цім боці Дунаю, де розкинулось м. Рені, над самою річкою сиділо двоє людей. Клунки з прив'язаним до них казанчиком, що лежали осторонь на пісочку, запорошені чоботи й одіж свідчили, що то подорожні. Один із них, одягнений у широкі сині шаравари та молдуванський «капаран», мав не більше, як двадцять п'ять літ. Від білої «качули», насуненої мало не на брови, виразно відбивалося смугляве енергічне обличчя з орлиним носом, із трохи грубими устами під чорним вусом, з карими очима, що, повні смутку й задуми, визирали спід густих брів.
Товариш його — людина літ під сорок — насамперед бив у вічі буйним рудим волоссям на голові, довгими
