розкуйовданими вусищами та неголеною бородою, що, мов щітка, стирчала рудою щетиною. Бліде, мов налите чим, обличчя його було зібране в дрібненькі зморшки і сливе не оживлялось мутними сивими очима.
Подорожні тількищо викупались, рудий розгортав іще мокрі вуса, з яких стікала вода, та застьобував свою безбарвну піджачину, що вкупі з такими ж пошматованими штанами, забучавілими капцями на босу ногу та заялозеним кашкетом складали його мізерну одіж.
— А-а! добре! — покректав рудий. — А глянь но, Свириде, як вода підживає!.. — звернувся він до товариша.
— Десь у верховині дощі випали, — відповів Свирид. — Трудно нам буде, Луко, через Прут перехопитись у Молдаву, бо й Прут, мабуть, стоїть повний, як по весні…
— Не журись, козаче! Най тії журяться, що гроші мають… Одно погано: вода розливає, а в горлі посуха, але ми зараз порадимо на це, — казав Лука, присовуючи до себе чималу баньку з вином та приязно всміхаючись до неї. — Три оці «джіну»! — поміть собі… — Лука приклав баньку до рота і з усмішкою раювання на змарнілому виду пожадливо почав дудлити з неї. — А-а! «бун-джін»! Добре вино… На, пий!.. Добре вино, кажу… а було колись, брате мій, що я на таке вино й не глянув би… Угорське, шампан благородний, портвейн, бордо — от мої трунки. Було колись — його благородіє, поручик Лука Іванович, дідич подільський, а тепер… босяк, дідич ринштоку міського, матульняк-заволока!..[1] Дай но, брате, ще «джіну»… Отак! Ти чому не п'єш? Пий, закушуй: от тобі бриндзя, перець… Їж, покіль є що їсти! Е, було колись… А знаєш, кого я зустрів отут у Ренях?… Ні, зроду не вгадаєш… та й як тобі вгадати, коли ти і в вічі її не бачив, а мене оце два місяці либонь, як зустрів на матулі?.. Іду я собі по «джін» оце до шинку, коли бачу — стоїть на порозі молодиця… Як глянув я на неї, так і впізнав одразу. Вона! Коханка колишня!.. Змарніла трохи, схудла, та лишився той стан гнучкий, ті очі глибокі, що, здається, все
- ↑ Матула — по-молдуванському здоровезний волок; матульняк — рибалка на риб. заводі.
